Дуже хотілося їсти…
Я доглядаю свою рідну тітку Г.Д. Беліч. Вона 1917 року народження. Під час війни її було відправлено в Німеччину. Нині вона проживає в селі на Полтавщині. Я буду писати від першої особи:
- Ішла війна. У вересні 1941 року територія Лохвицького району була окупована німцями. А вже наприкінці листопада 1942 року мене з іншими дівчатами та жінками нашого села вивезли в Німеччину. Нас було дванадцятеро. Це був жахливий день… Горе, страх і море сліз. Поліцейські з рушницями вели, тягли нас до сільради, де ми заночували під їх наглядом. На другий день на підводах перевезли нас до станції Сула, де ми переночували, а на третій день нас загрузили у вагони для тварин, де було багато таких, як ми, і повезли до Німеччини.
Скільки ми їхали, я вже не пам'ятаю, але умови були жахливі. Харчувалися тим, що взяли з дому. Правда, на одній зі станцій нам запропонували кашу з проса, але ми відмовилися її їсти. Прибули увечері в м. Гален. На другий день нас повели в лазню, багатьох постригли налисо, пропарили всі наші речі. Всі ми, землячки, трималися разом (на жаль, на сьогоднішній день живою залишилася лише я одна з 12). Після обробки нас повели в табір, де ми і стали мешкати. Нас почали влаштовувати на роботи - кого куди. На фабриці, де я працювала, ми робили в дві зміни, кожен мав свій номер, по них і проводили перекличку. Для особових справ нас сфотографували і взяли відбитки пальців.
На тому ж поверсі, де ми проживали, була і їдальня. Кухарем була німкеня. Та як згадаю, чим нас годували, то мені й зараз не по собі стає, а тоді мусили те їсти, щоб вижити. Це були бруква, шпинат, буряк. Одного разу подали суп із черв'яками. Вранці - кава без цукру, прозора грінка з присмаком масла та ковбаси. В обід - салат без хліба. Постійно хотілося їсти,
і ми весь час згадували, як було вдома. За весь час перебування довелося лише раз поїсти молочного супу. А було це так. Якось у мене дуже заболів зуб, і мені його вирвали, а через дві години принесли молочну страву.
У мене були хворі суглоби ніг, я не могла ходити (це ще у мене було із дому і навіть довідка була). Моя хвороба загострилася. До мене викликали лікаря. Я почала проситися додому, але він сказав, що це неможливо, мовляв, будемо лікувати тут. А коли у мене стали брати кров із вени на аналіз, то замість крові пішла піна. Потім мені прописали якусь мазь, і я почала мазати нею суглоби. І через деякий час я змогла стати на ноги і змогла пересуватися.
Працювала я за верстатом з обкатки ланцюгів у олії. Запускався і вимикався станок ричагом, іноді доводилося працювати і на інших верстатах, де виробляли пластини. Бувало, після роботи мене та й інших посилали ще прибирати в театрі. Пам'ятаю, якось знайшла кимось загублену гарну хустку і повернула її робітниці (німкені). Після цього вона мене взяла прибирати в гримерній. Доводилося прибирати і в чоботаря, за що він пригощав маленькою булочкою.
Трохи згодом німці дозволили з дому одержувати посилки вагою до 200 грамів і появилися у нас сухарі, суха каша, печиво… Ми неначе трохи підкріпилися. За весь час перебування в Німеччині лише двічі одержувала зарплатню, зовсім мало, та й ті копійки витратила на харчі.
Часто по сигналу тривоги ми спускалися у підвальне приміщення. Ніколи не забуду той жахливий день, коли налетіли бомбардувальники, їх була сила-силенна. Було страшно. Все довкола гуло і ревіло, кожна з нас думала, що тут нам і кінець. Бомбили фабрику, де ми працювали. А потім літаки полетіли на Ессен. Минуло вже багато років, а я цей жах не можу забути й досі.
Після цього нас перевезли в інше місто Талгайм. Спати там довелося в приміщенні на підлозі, але попрацювати там ми вже не встигли. Була весна. Я відчинила вікно і побачила багато білих прапорів, тут і стало все зрозуміло. Ми не знали, що робити - радіти чи плакати. Просто не вірилося, що настала Перемога.
Повернулася додому перед Трійцею. Раді були рідні, сусіди, та були серед односельців і такі, які докоряли тим, що я працювала на німців, називали зрадницею. Пережила і це. А коли викликали на допит у КДБ, то я ухилялася від відповідей, бо боялася переслідувань.
Працювали ми тоді і ні про яку компенсацію не мріяли. Слава Богу, що живими залишилися! Та все-таки я переконалася в тому, що німці, хоча й не всі, - порядні люди. А зараз мені 95 років. Я стара, сліпа та немічна жінка. "Дякуючи" тому часу, що подарувала мені доля, я залишилася сама-самісінька. Не змогла побудувати сім'ю, не маю своїх дітей, не говорю вже про освіту. Після війни жила і працювала в рідному селі різноробочою, де і зараз доживаю Богом відведений час.
Записала Наталія Капшук, Полтавська обл.
Немає коментарів:
Дописати коментар